На долю випало чимало горя і випробувань: Велика Вітчизняна, втрати батька, голодомор, власне підірване здоров’я... Та кожен, хто знає цю чудову жінку, дивується її мужності, невичерпній життєвій енергії, громадській активності та досвідченості. У свої 89 має світлий розум, добру пам’ять, орієнтується в суспільному житті
Заквітчане подвір’я, чепурна оселя і привітно усміхнена літня жінка справили на мене незабутнє враження. Під час нашої розмови не обійшлося й без сліз, бо ж говорили і про теперішнє, і про минуле. А доля не дуже жаліла її, хоча, хвалити Бога, завжди дарувала зустрічі з добрими людьми.
Зовсім юною, у 1937 році, дівчина поїхала до Шепетівки на навчання у медичний технікум. Та закінчити його завадила війна, що, як грім серед ясного неба, прогриміла для всього радянського народу.
Олександра Федорівна має велику родину, розкидану по всьому колишньому Союзу. Колись у неї за столом частенько збиралася рідня то з Казахстану, то з Латвії, то з Росії.
Дивлячись на літню, змучену життям й віковими хворобами жінку, але таку вольову, життєлюбну, непосидющу, хочеться побажати, що б Бог послав їй ще багато літ, здоров’я і сил для її корисних справ. Тому що такі люди, як Олександра Федорівна, рідко трапляються у нашому житті. Познайомившись з нею, усвідомлюєш, з кого потрібно брати приклад.
У мові всіх народів світу немає слова святішого, ніж “мати”. З першої
миті життя схиляються над нами обличчя матерів. У тривозі й любові, в
замилуванні й надії вдивлюються вони в своїх дітей, сподіваючись і
бажаючи щастя синам і дочкам. Усім своїм життям і працею, прикладом і
вихованням утверджують у нас кращі риси людскості й добра.
Мама.. У всі віки жінка-мати була охоронницею, берегинею, добрим ангелом
домашнього вогнища. ЇЇ мудрість поважали в сім”ї, в розрадах знаходили
спокій зранене і зболене синівське серце. І одвічно матері моляться за
своїх дітей-плекають світлу надію, високу мрію, живуть їхнім
сьогоднішнім і майбутнім щастям, переживають тривоги.
Найбільше щастя на землі - радість материнства
Дивлячись на цю веселу, життєрадісну, привітну жінку, ніколи не скажеш, що їй у квітні цього року виповнилося 69 років.
Нині у Раїси Сильвестрівни, крім доньки підростає дванадцять онуків і двоє правнуків. Більшість онуків уже стали самостійними людьми.
Ось така велика родина нині у берегині роду людського, трудівниці Раїси Срібної. І хоча увесь час нашої розмови усмішка не покидає її обличчя, здогадуюсь, що не так просто було поставити на ноги, як кажуть, п’ятеро дітей.
Раїса Сильвестрівна і сама народилася у багатодітній сім’ї, у якій зростало крім неї, ще четверо братів і сестер.
Першою народилася донька Алла, згодом - синочок Юрій. Молоді батьки раділи кожній посмішці своїх діток, жили у мирі й любові. Згодом Господь подарував їм Жанну, Олега і Світлану. І кожна дитина ніколи не була тягарем або небажаною. Лише радості, щастя, любові додавалося у чималенькому сімействі.
Проте життя не буває безхмарним. Коли Раїсі виповнився 31 рік, від хвороби помер чоловік, залишивши її вдовою і напівсиротами п’ятьох діток. Нелегкі часи настали для сім’ї. Проте Раїса Сильвестрівна ніколи не опускала рук. Допомагала і мама, яка завжди підтримувала добрим словом, мудрою порадою.
Раїса працювала робітницею на тарному комбінаті. Хоча зарплата була не високою, діти завжди ходили чистенькими, нагодованими, доглянутими. Навчала їх бути чемними, добрими, людяними, поважати людей, дружити і бути справжніми людьми.
У родині завжди була дисципліна, старші діти мали своє коло обов’язків. Розуміли матусю з першого погляду. Родина мала господарство, і тут найпершими помічниками були також діти. У школі молодших Майдачевських завжди хвалили, ставили у приклад. А для Раїси Сильвестрівни це було найбільшою радістю.
Повиростали діти і розлетілись з материнського гніздечка. Донька Алла проживає у Росії, працює у торгівлі, Жанна і Світлана живуть у Шепетівці, також працюють у торгівлі, Юрій став машиністом, Олег - військовим. Та не забули діти материнських настанов і завжди при нагоді поспішають до отчого дому.
Мама для кожного з них завжди є найдорожчою людиною, прикладом і авторитетом. Уже близько двадцяти років, як Раїса Сильвестрівна поєднала свою долю з Ярославом Степановичем Срібним. Нині вони обоє - пенсіонери. Проте, попри моє здивування, і Раїса Сильвестрівна і Ярослав Степанович ще працюють.
Крім того, Раїса Срібна - активний учасник хору ветеранів, що діє при будинку культури, любить громадське життя. Своїй активності завдячує саме дітям, внукам і правнукам, любов яких ніби додає років життя. Адже у неї - велика і дружна родина, а у родини - прекрасна берегиня роду, приклад для наслідування, мама, бабуся і прабабуся - найдорожча людина на землі.
“Життя прожить - не поле перейти”, - кажуть у народі, а надто, коли доля відміряла зустріти віковий ювілей. Як, наприклад, мокіївчанці Степаниді Степанівні Печенюк, яка 22 квітня відзначає своє століття.
Й ота її трудова життєва нива увібрала у себе всі особливості долі української жінки-селянки. Більше було, як розповідає ювілярка, смутку й печалі. Пережила усі війни минулого століття, голодомори. Усе життя пропрацювала в колгоспі, має 40 років стажу. Трудилась головним чином у рільництві, долала норми з прополювання буряків, снопи в’язала. Словом, нелегким було життя учасника війни, ветерана праці й довгожительки району Степаниди Степанівни Печенюк.
Про таких, як вона, кажуть: не доїла, не доспала. Мокіївчанка часто згадує своє нелегке минуле. Як картоплинням палили у хаті, як буряки в голодні роки їли. Та все доводилось витримати задля найдорожчого - дітей. А вони з’явились на світ у найтяжчі роки. Старший син Василь - у 30-му, Петро - у 34-му, одна з дочок, Ніна, народилась під час війни - у 42-му році. А ще був син Анатолій, дочка Галина. З останньою на своїй садибі у рідних Мокіївцях мати-героїня й доживає свого віку.
Коли ми відвідували ювілярку, у Галини Степанівни Сідлецької, якій випало відзначити ювілей своєї матері, було чимало клопотів. Адже на часі й 60-річчя її чоловіка - зятя довгожительки, Леоніда Мечиславовича. І так співпало, що його день народження майже в одну пору з тещиним - 24 квітня. Отож сім’єю вирішили відсвяткувати два ювілеї разом.
- Моя теща все життя була дуже доброю людиною, - тепло відгукується про довгожительку Леонід Мечиславович. - Я інколи усе сприймаю більш емоційно, а вона завжди до всього ставилась спокійно, ніколи ні про кого лихого слова не сказала.
- У матері було важке трудове життя. Мабуть, Бог й дарував їй довгого віку за терпіння, спокій і доброту, - каже Галина Степанівна.
Вона - сільський підприємець, доброзичлива і чуйна жінка. Вважає, що найбільшу науку життя перейняла від своєї мами. А ще розповіла історію, про те, що коли у 1973 році помирав батько, то заповідав своїй жінці прожити ще десять років. Як бачимо, Степаниді Степанівні судилось пережити цю межу.
Мабуть, для того, щоб у своє століття побачити весь свій родинний цвіт. Онуки, правнуки, яких важко й полічити, з’їдуться з усіх куточків України - з Маріуполя, Севастополя, Києва та найближчі - з Мокієвець.
Отож, з роси й води Вам, Степанидо Степанівно, радіти із світу і свого родинного цвіту. Зичимо здоров’я, затишку, уваги й тепла від людей, які дякують Вам за засіяну хліборобською працею, любов’ю й добротою життєву ниву.
Життя - це театр, а люди в ньому - це актори. Як часто чуємо цю істину. Чи може одна людина бути зовсім різною і не схожою на саму себе? Звичайно може. Люди в буденному житті навчилися пристосувались до обставин і загалом до суспільства, а ще вони можуть і оточуючий світ пристосувати під себе. Але, таких небагато - одиниці.
Ось візьмемо найпрекраснішу істоту світу - жінку. В побутовому житті вона - домогосподарка: виховує дітей, куховарить, виконує всю хатню роботу.
Жінка - мати, як бджілка трудівниця, не покладаючи рук працює і працює. Все намагається досягнути кращого, і охопити неохопиме, і не для себе, а для найдорожчих людей у світі - своїх діток. Адже вона МАТИ. І цим все сказано.
РОДИНА, РОДИНА...
- Гай-гай, коли це було, - починає голосно приказувати, примружуючи очі, бабуся Ольга на прохання пригадати пам’ятний епізод з її життя. Справді, вік жінки вже наблизився до екватора восьмого десятка! Але вона добре пам’ятає, як у повоєнні роки, вже минулого століття, геть дівчиськом, пішла трудитися на ферму дояркою. Звісно, працювати тоді доводилося у важких умовах. Практично усі технологічні процеси тут виконувалися вручну. Проте, в молоді роки виробничі, родинні негаразди переносилися набагато легше, не так болісно ятрили душу. І вона, неначе на крилах, летіла на ферму і всюди встигала. З часом про Ольгу Карандашову в Шомполах і за їх межами стали говорити, як про одну з кращих доярок району. Виробничі здобутки трудівниці неодноразово відзначалися Почесними грамотами, дипломами, пам’ятними знаками. Все це було своєрідною прелюдією перед врученням доярці однієї з високих державних нагород в колишньому Радянському Союзі - ордена Трудового Червоного Прапора.
Понад три десятки літ, аж до виходу на заслужений відпочинок, Ольга Григорівна була вірна обраній в молоді роки професії. Та сьогодні ветерану праці Карандашовій приємно згадати не лише про свої трудові будні. У своєму житті вона пізнала й материнське щастя. Разом з чоловіком Михайлом, працівником облікової справи, виростила дев’ятеро дітей. За материнський подвиг, високі людські якості Ольга Григорівна була вшанована ще однією нагородою - орденом “Мати-героїня”.
По-особливому гамірно буває в материнському помешканні у дні свят. І цьому завжди радіє старенька. Частенько приходять привітати її члени великої родини. Буває непросто розміститися одночасно в хаті синам і дочкам з дружинами та чоловіками. А ще 24 онукам та 7 правнукам. Разом у Ольги Григорівни налічується майже півсотні рідні. Тепер восьмеро Карандашових проживають у рідному селі, а дві доньки, Наталя і Антоніна, волею долі мешкають за його межами. Остання, аж в Канаді. Але, починаючи з юних літ, діти Ольги та Михайла не шукали легких життєвих шляхів. Вони освоювали сільські професії і працювали на різних виробничих ділянках в місцевому господарстві, яким нині є ТОВ “Шомполівське”. Серед них і водії, і трактористи, і працівники тваринницької галузі. Винятком став син Анатолій, який спочатку працював водієм, а згодом обіймав посаду завідувача гаража, начальника механізованого загону по вирощуванню сільськогосподарських культур, обирався і керівником господарства.
Нинішні часи, позначені бурхливими реформами в сільському господарстві, дещо вплинули і на традиційний виробничий устрій родини Карандашових. Сини, Микола і Олександр, які в минулому відповідно працювали трактористом і водієм, тепер вийшли з господарства зі своїми паями і трудяться одноосібно на землі. Через економічні негаразди, які в останні роки супроводжують ТОВ “Шомполівське”, працевлаштувалася в іншому місці і донька Люба, яка не один рік трудилася на фермі. А ось ще одна - Валентина, продовжує працювати в місцевому господарстві дояркою. Вже згаданий Анатолій і ще два сини - Павло та Володимир - в минулому механізатор і дояр, через хвороби стали непрацездатними. Раніше звичайного терміну, як багатодітна мати, вийшла на пенсію і дочка Катерина. Але скільки дозволяє здоров’я, всі вони беруть посильну участь на різних роботах у господарстві.
Як бачимо, по-різному склалися долі Карандашових. Але уся ця велика родина, продовжує жити і працювати на своїй рідній одеській землі. Вірять в кращі часи, які, прийде час, настануть для них, їх нащадків, кожної української сім’ї. І взірцем у житті для кожного з них була, є і залишається їхня старенька мати, бабуся, прабабуся - Ольга Григорівна Карандашова - жінка-трудівниця, жінка-героїня. Такими родинами і міцна Одещина.
Мати... Красу жінки-матері оспівували з давніх-давен. їй присвячували вірші, поеми, пісні. Художники змальовували її неповторну чарівність. Скільки чудових зображень жінок з малим дитятком на руках! Скільки в погляді матері ніжності, тривоги за майбутнє її рідної крихітки! Так ясно і просто каже прислів'я про те, що мати - це людина, яка найрідніша у всьому світі: "Нема цвіту пишнішого, як маківочка, нема роду ріднішого, як матіночка". Ні за які скарби не придбати матір. Яскраво свідчить про це народна творчість: "Нема того краму, щоб купити маму", "Матері не купити, ні заслужити".
Як приємно, відчуваючи тепло материної руки, її подих, ніжно пригорнувшись до її плеча, розповісти про свої мрії, поділитись роздумами про прочитану книжку, довірити все те, що хвилює і бентежить... Вона порадить, заспокоє, втішить і підбадьорить.
Корінній мешканці Івашок, що під Полтавою, Мотроні Іванівні Шоно іде 89-й рік. Вона найстарша мешканка селища і стовідсотково людина свого часу. Одна з мільйонів українських жінок, які пережили найстрашніші випробування ХХ сторіччя - Голодомор, репресії, війну, відбудову країни, а потім і її розвал. Вони не вершили великої історії, але кожного дня багато, важко і виснажливо працювали, щоб людям у країні жилося хоча б трохи краще, ситніше і заможніше.
У селах на Полтавщині не раз доводилося чути, як люди визначають ритм свого життя. “Зранку встав і пашов, і пашов!” - говорять про себе ті, хто влітку прокидається зі сходом сонця, а взимку - задовго до пробудження небесного світила. От і Мотрона Іванівна про себе так сказала. Бо що таке робота, знає добре, а от відпочивати так і не навчилася…
Вона була другою з п’яти дітей Івана Олександровича та Одарки Тимофіївни Шонів. А нині залишилася єдиною. Двох братів сім’я втратила ще молодими. 18-річного Івана під час Великої Вітчизняної війни забрали до Німеччини, і сліди його загубилися. Скільки не шукала родина після війни свою кровиночку - усе марно. Другий брат Василь на змаганнях з лижного спорту підхопив двостороннє запалення легенів. Урятувати 17-річного хлопця не змогли…
У десять років Мотрона Іванівна пасла колгоспних корів, а ще встигала після школи вишивати сорочки, які селянкам замовляла артіль імені Лесі Українки. Вишивала вона взагалі змалечку, та так вправно, що в 1941 році Мотрону Шоно направили працювати в комуну Макаренка до Ковалівки - навчати дівчаток цьому народному ремеслу. Але попрацювати встигла лише два місяці. Почалася війна…
Мотрона Шоно досі має відмінну пам’ять - згадує по іменах усіх односельців, з якими довелося жити поруч. Тож, пам’ятає кожного, хто з Великої Вітчизняної не повернувся до Івашок.
…У середині 1940-х років доля звалила на Мотрону Шоно нову порцію горя і відповідальності. На війні загинув чоловік Костянтин Павлович, і молода жінка залишилася одна з маленьким сином Юрком. Закінчила Полтавську середню сільськогосподарську школу підготовки голів колгоспів і отримала фах агронома. Рік попрацювала на цій посаді в рідному селі, а потім її призначили завідувачем ферми. Тоді ж уперше обрали депутатом сільської ради. А потім постійно переобирали. Так і набігло депутатського стажу понад сорок років. Одинадцять посвідчень депутата сільської та районної рад має.
Тож довелося Мотроні Іванівні устигати все: і по господарству поратися, і на роботі порядок тримати, і людям допомагати. Останнього було, мабуть, найбільше. Бо кому б що не було потрібно - усі ішли до Мотрони Іванівни. Вона не відмовляла - і хати людям допомагала будувати, і за дровами до лісу їздила, а потім сама й рубала, щоб жінки з малими дітьми у своїх домах не замерзали.
- Мотроно Іванівно, мабуть, важко було півжиття депутатом бути?
…Так і жила: зранку до темна працювала, трьох синів виростила, а ночами ще й вистачало сил вишивати та читати. Дуже шанує Мотрона Іванівна Тараса Шевченка:
- Хорошою він був людиною. Бідував, так як і ми бідували… Я й портрет його вишила…
Мотрона Іванівна показує портрет Кобзаря, а її син Юрій Костянтинович приносить ікону Казанської Божої Матері і розповідає історію, що передається в роду Шонів від покоління до покоління.
- Портрет Шевченка, численні рушники Мотрони Іванівни - це ж ціла сторінка історії села Івашок. Добре, що Юрій Костянтинович так шанобливо і скрупульозно ставиться до маминих робіт, збирає їх. А скільки унікальних робіт мешканок Івашок втрачені. Вони ж усі - експонати до музею історії села. От Мотрона Іванівна Шоно, наприклад, має 68 років трудового стажу. На пенсію пішла лише десять років тому. А скільки пережила, скільки пам’ятає! Її життя - це ж історія цілого покоління. Хотілося б її не забути…
Моя люба бабуся
Тимощук Любов Олександівна - корінна жителька чудового с. Михнів. От уже 27 років вона проживає в Закружцях. Там Любов Олександрівна 20 років пропрацювала на фермі дояркою. Але це ще не все: перед цим бабуся працювала поварем у Камянець-Подільській школі. І це недивно, адже вона так чудово готує. Страви приготовлені її руками дуже смачні. Цей дар передався і моїй мамі. Коли я попросила бабусю розказати про себе, щоб написати цю статтю, вона сказала, що найголовніше я і так знаю, тільки необхідно розповісти все від душі. Так от: бабуся Люба - надзвичайно цікава і дружня людина, хоча має “строкатий” характер. В неї є одне вразливе місце - добре серце. Дивно, та хто б не попросив допомоги, підтримки, бабуся ніколи не зможе відмовити, і люди часто просто користуються цим. Та я і надалі бажала б їй залишатися такою ж доброю, як вона є.
Марценюк Мар΄яна, учениця 10 кл.
Бабусі - доярки
Вставали дуже рано, ще всі люди спали, а вони йшли на роботу. В 5 годин розпочиналась ранкова дойка. Ці жінки не звертали уваги ні на снігопади, ні на дощ. Було дуже важко: потрібно було почистити корови, згорнути гній, а потім тільки приступати до доїння корів. Пропрацювали ці трудівниці доярками більше 35-ти років, а зараз знаходяться на заслуженому відпочинку.
Никитюк Наташа, учениця 7 кл.
.
Бабусі на моїй вулиці
На моїй вулиці проживають чотири дуже добрих бабусі. У кожної з них своя доля.
Іванюк Фаїна Трохимівна ще дівчиною була вивезена на каторжні роботи до Німеччини. Повернувшись додому, вона працювала в рільничій бригаді місцевого колгоспу. Сама бабуся Фаня спокійної вдачі, щира, доброзичлива і подільчива. Завжди втішить, дасть мудру пораду, якщо в когось є певні труднощі. Бабуся хоч і старенька, але ще обробляє город, систематично відвідує церкву.
У Романюк Ніни Арсеніївни трохи подібна доля. Вона також була відправлена до Німеччини, де приходилось виконувати різну роботу. Після повернення до рідної домівки також працювала в полі. Часто доводилось залишати вдома без нагляду троє малих дітей, а з чоловіком йти на роботу. Бабуся Ніна вміє дуже смачно і швидко готувати різноманітні страви. Коли була молодшою, то її часто запрошували куховарити на весілля та інші події (проводи в Армію, хрестини, ювілеї).
Поліщук Єлизавета Петрівна дуже молодою втратила чоловіка і сама виховувала двох синів. Працювала на різних роботах: у бухгалтерії колгоспу, продавцем у місцевому магазині, в огородній бригаді. А будучи на пенсії, вона ще довго була касиром у церкві. І всюди в неї були точність і порядок. Також бабуся Ліза знаходила час, щоб провідати і морально підтримати мою прабабусю, яка 30 років була прикута до ліжка.
Сабадишина Галини Дем’янівна своє трудове життя провела у рільничій бригаді, дояркою на фермі, техпрацівником у нашій школі. Хоч зараз перебуває на заслуженому відпочинку, вона зранку до вечора порається по господарству. А ще бабуся Галя дуже любить квіти. У неї перед будинком квітник, немов маленький ботанічний сад, що дарує всім приємні враження з ранньої весни до пізньої осені.
Ось такі вони мої милі і добрі бабусі - сусідки.
Хранителька вічності
Мене з самісінького дитинства приваблювала професія вчителя. Так добре було розсадити ляльок і щось їм розказувати, а потім ставити оцінки в журнал. Здавалося, що це так просто. Але коли пішла до школи, то побачила, який нелегкий вчительський хліб.
Чомусь ще з дитячих років закарбувався у моїй свідомості образ чепурної жінки з лагідною посмішкою на устах. Образ жінки, що знає все. Дитяче безтурботне життя невпинно попливло у минуле, але образ жінки залишився непорушним. Це образ наставниці, образ хранительки вічності. Це образ моєї ПЕРШОЇ ВЧИТЕЛЬКИ. Моя перша вчителька - людина надзвичайна. Вона добра, щира, справедлива. Усі свої сили, знання і час віддавала Валентина Михайлівна нам, дбала про те, щоб ми стали освіченими і добрими людьми. Завдяки їй я успішно закінчила школу, університет, магістратуру. Саме вона допомогла здійснитись моїй заповітній мрії - стати вчителем початкових класів.
Вашук Наталія Павлівна, вихователь групи продовженого дня
Перша вчителька
Наша перша вчителька - Васькевич Людмила Іванівна. Це вона привела нас за руку у перший клас маленьких, нерозумних діток. Вона навчила нас читати, писати та багато чого іншого. Наша люба вчителька добре розуміла нас, вміла знаходити з нами спільну мову. Хоч і ми бешкетували, але вона нас любила і завжди допомагала. Людмила Іванівна була нам другою мамою, піклувалася про нас, як про своїх власних дітей. Коли ми закінчували 4 клас, нам дуже не хотілося з нею розставатися. Зараз ми вже у 6 класі, але не забуваємо її тепла і ласки. Шановна Людмило Іванівно, ми вдячні вам за ту частку серця, яку ви нам віддали. Ми ніколи вас не забудемо і будемо пам’ятати усе життя.
Мокровольська Ліля, учениця 6 кл.
"Світ починається з нас …”
Всі ми родом з дитинства. Мамина пісня, бабусині казки, малюнки у букварі... Поринаю у спогади, безтурботних, щасливих, радісних дитячих днів. Дитинство - найпрекрасніша пора у житті кожної людини. Саме із дитячого садочка розпочинається спілкування із оточуючим світом.
Дитячий садок "Сонечко" у с. Михнів протягом останніх років успішно втілює в життя концепцію навчання та виховання. Вихователі докладають усіх зусиль, щоб діти почували себе затишно, комфортно, отримували належний рівень підготовки до навчання у школі. Адже світ починається з них, отих маленьких хлопчиків та дівчаток, які прагнуть осягнути, зрозуміти щось нове, незвідане, невідоме. Вихователі дбають, щоб кожна дитина відчула себе неповторною, у чомусь неодмінно талановитою.
Хочеться винести велику подяку вихователям дитячого садка за плідну працю, яка дає хороший результат у навчанні, вихованні підростаючого покоління.
Вчитель Михнівської ЗОШІ-Ш ст. Т.М. Черняк
Що тільки не доводиться пройти на своєму життєвому шляху жінці
Чорна Ольга Павлівна народилась в 1947 році в багатодітній сім’ї, де ще крім неї було шестеро дітей. Дитиною вже дізналась, що таке праця, адже потрібно було допомагати матері, яка виховувала дітей без чоловіка. В 5 класі вже ходила на роботу в колгосп, де працювала в огородній бригаді. Після закінчення школи (11 класів) хотіла стати фармацевтом, але вступити їй до Коломийського медичного училища не вдалося. Повернулась назад в село і пішла працювати до колгоспу в ланку, майже одразу її обрали ланковою. На цій посаді пробула до 1980 року. Розривалась між сім’єю і роботою, адже на той час вже мала двоє дітей. З 1980 року працювала в сільській бібліотеці с.Покощівка. В цій сфері пропрацювала 20 років. В 1987 році закінчила Теребовлянське культурно - освітнє училище. Під час роботи в бібліотеці одержала чотири грамоти від районного будинку культури. Зараз перебуває на заслуженому відпочинку.
Бондарук Оксана, студентка Тернопільського педінституту
Співчуття та любов до людей і природи
Жителі нашого села добре знають Сікорську Олену Парфентіївну. Її ентузіазм, оптимізм, ціленаправленість, творчість, любов до людей і природи, гостинність дійсно захоплюють кожного. І от я завітав до неї в гості. Господиня розповідала про те, що кожного року чистить і доглядає криничку у сосонках. А останній рік було важко їй це зробити, то попросила свого сина і онука про допомогу у догляді за криничкою.
Вела далі розповідь ця жінка. І я уявив тихе зимове надвечір’я. На містку жінка з ціпком в руці іде, шкутильгаючи несе вагу прожитих років, в очах застиглий сум і відчуття самотності. Раптом її погляд зупинився на красивому птахові, лебедеві, який як і вона беззахисний серед людей і природи. Лід скував річку, середовище його перебування, ні їжі, ні води іще й крило поранене, мабуть, якась звірина таки дістала його на льоду. Птах благально дивиться на жінку, в якої від співчуття капають сльози… “Рідненький ми з тобою, однаково поранені і одинокі - ходи зі мною…” Добрі люди допомогли її забрати птаха з льоду, а він мабуть розумів, що становище його безнадійне. Він був вкрай виснажений. Тепер птах на дворі, як господар, пожвавішав і вже не лежить бочком, а ходить як “павич”, тільки печально подивляється в небо. “Ждемо з ним удвох весняних теплих днів, мені до землі, а птахові на воду, до своїх сородичів. Ось таке моє життєве кредо: Співчуття та любов до людей і природи.”
Добре приїздити у незнайоме село і зустріти там хорошу людину, яка його любить і готова про нього цікаво розповісти. У невеличкому селі Івана Франка нам пощастило - ми познайомились із Раїсою Петрівною Яцук. Найперше, що вразило - жінка бездоганно розмовляє українською зовсім без "суржика". За її грамотно побудованими стилістичними конструкціями вгадувалась учителька. Але ні, виявилось - економіст.
- На початку сімдесятих я закінчила Кримський сільськогосподарський інститут імені Калініна, - розповіла Раїса Петрівна, - і приїхала у село Івана Франка на запрошення керівництва колгоспу працювати економістом. Тут був відділок потужного колгоспу імені ХХІ з'їзду, центральна садиба якого знаходилась у селі Пологи. Тобто, село живе наче саме собою, маленьке, охайне, але те, що воно є ніби продовженням райцентру, не робить його безнадійною провінцією. Мені воно дороге ще й тим, що тут стоїть моя батьківська хата, зараз у ній проживає родина мого старшого сина Олега. А я їм допомагаю і з задоволенням займаюсь господарством. Маю дві корови, іншу живність. Збираю дарунки у Дніпропетровськ - там проживає родина меншого сина. Якщо Олег продовжив мою професію економіста, навіть вуз мій закінчив, то Владислав навчався в Дніпропетровському аграрному університеті і, закінчивши його з червоним дипломом, там залишився працювати.
Раїса Петрівна з любов'ю говорить про дітей, з ніжністю про внучок - Ангеліну та Анастасію. Так само - світло і з приємністю - згадує свої молоді роки. Молодого фахівця у господарстві поважали. Обрали секретарем комсомольської організації, а невдовзі вона стала другим секретарем райкому комсомолу. Активна і безкомпромісна, бойова дівчина любила свою місію - завжди бути серед людей, надихала їх не лише словом, а головним чином прикладом, бо мала міцний сільський гарт і уміла працювати.
Ну, а слово, воно стало також професією - аж до 90-х років Раїса Петрівна виконувала обов'язки лектора райкому партії. Не було, здається, такого куточка в районі, ферми чи відділка, куди б не приїздила бесідувати з людьми. Якщо комусь із сучасної молоді захочеться поіронізувати на цю тему, то марно. Адже навряд чи притаманна переважній більшості лідерів сучасних, бодай громад-ських організацій така ерудиція, вміння володіти будь-якою аудиторією, і сміливість та готовність вислухати запитання людей, яка вирізняла тодішніх лекторів. Була й інша особливість - якщо у тебе за душею нічого, окрім пишних фраз, люди це також швидко відчують і ти для них - не авторитет. Так-от, Раїса Петрівна - авторитет і нині. Її поважають за небайдужість, готовність допомогти, мудру пораду.
Із натхненням жінка розповідає про ті приємні перетворення, що сталися у селі упродовж останніх років. За ініціативи заступника гендиректора "Мінералу" Сергія Сиваша тут створили кооператив та довели до логічного завершення проведення газу. Згодом комунгосп сільради, знову ж за сприяння "Мінералу", провів воду. Так що тепер, наприклад, син Раїси Петрівни облаштував у домі й євролазню. Люди дружні, готові працювати. Шкода, що нині не працює тваринницька ферма, яка тут була свого часу знатною - селяни досі за нею жалкують. Добре хазяйнує сільгосппідприємство "Україна-нова", пайовикам восени дали зерно, пшоно, борошно. Є відрада й для душі - у селі хороший діючий клуб, яким завідує Людмила Лісова. Тут громада збирається на концерти, відвідують гуртки. До послуг селян фельдшерсько-акушерський пункт. А дітей до шкіл у Пологи та Інженерне доправляє спеціальна маршрутка.
Ось так, цілком пристойно, з усіма вигодами, проживають мешканці невеличкого степового села, за яке, без сумніву, пор
Під щасливою зіркою
Вродлива, з гордою поставою, розумними допитливими очима, Людмила Петрівна Братінова привертає до себе увагу з першої зустрічі. У неї навіть хода царствена. Головне, за що її поважають, - вона привітна до людей, з якими багато років живе в одному селі, чесно, безкомпромісно служачи їм, знаючи кожного в обличчя і на ім’я.
- Наша Людмила Петрівна - особистість, - говорять земляки і не уявляють Надеждівку без неї, без усієї дружної родини Братінових.
Сліди їхньої плідної діяльності помітні тут скрізь - куди не подивися. Це ж на наполегливу вимогу Людмили Петрівни красуня-церква - гордість надеждівців - нині вивищується саме на тому місці, яке вона відвоювала. Та й чудовий дизайн на прилеглій до церкви території, - знову ж плід її творчих пошуків. Це вона разом з чоловіком, Гнатом Васильовичем, генеральним директором ВАТ "Шампань України" привезли із Закарпаття зворушливу статую Божої Матері. Згодом установили два фонтанчики. А ще два великих фонтани б'ють влітку у центрі села. Вони теж на настійну вимогу Людмили тут з'явилися. Як і тисячі різноманітних квітів, які перетворюють з приходом весни і літа Надеждівку у своєрідний чудовий розарій.
Зелених зон у селі з кожним роком стає все більше. Ото вже справді, що своє 145-річчя Надеждівка у наступному році зустріне у всій своїй красі.
Де ж черпає силу ця сповнена світлих бажань і благородних устремлінь жінка - керівник численної, успішно діючої профспілкової організації ВАТ "Шампань України", мати, віддана дружина і друг, мудрий порадник чоловіка? Дуже просто відповіла на це Світлана Павалука - хранителька тутешнього сільського музею:
- У любові до людей і до життя.
Я згадала ці слова, коли слухала чудовий спів церковного хору, у якому чітко виділявся грудний оксамитовий голос Людмили - вона створила цей хор. Я бачила приведений до ладу цвинтар колишніх поселенців - бессарабських німців - у сусідньому селі Плоцьку. Всі 128 надгробних пам'ятників відновлено через багато років. І тепер родичі покійних можуть приїхати з далекої Німеччини і вклонитися їхньому праху. Це теж організувала Людмила Петрівна. І я була свідком того, як повчала вона одного разу ридаючу жінку, до якої охолов чоловік: "Ти ж вічно зі своїми свинями та качками. У брудному халаті і стоптаних капцях. Так? А ти візьми та гарно одягнися. Так-так, у будній день, та приготуй щось смачненьке, та приголуб чоловіка - здивуй його. Він же забув, яка ти насправді красуня!" Жінка не пішла - вона випурхнула, окрилена такою порадою з кабінету.
У цій сім’ї згодом справді все налагодилося: мудра порада виявилася вчасною.
Але до Людмили Петрівни зі своїми сімейними негараздами приходять швидше не як до керівника профспілкової організації, а тому, що сім’я Братінових для всіх - наочний приклад утвердження чудових відносин між чоловіком і дружиною, батьками і дітьми.
Ні, не лукавила Людмила Петрівна, коли говорила, що народилася під щасливою зіркою. Із благословення улюбленої бабусі вона і заміж вийшла за Гната, і стала йому другом, порадником, опорою. У любові народилися діти - син, який сьогодні Гнату Васильовичу соратник і як виконавчий директор міцного господарства, і просто як доросла розумна людина з власною на все думкою. І - улюблена донька. Про свекруху Людмила відгукується як про дуже благородну жінку, яка навчила її непростої науки сімейних відносин і ведення домашнього господарства. Це у неї Людмила навчилася готувати у п'ятницю їжу, щоб вихідні справді зробити днями відпочинку, присвятивши їх чоловіку, дітям, онукам. Турботливого, уважного зятя вважає сином, а невістку - ідеалом доброти. Свати - наймиліші люди, обоє - лікарі від Бога. Отож, крім страшної, тепер вже 12-річної давнини дорожньої аварії, яка поставила чоловіка на півроку на милиці, - на сімейному небокраї Братінових, можна сказати, майже безхмарно.
- Мабуть, нам з Гнатом Васильовичем Бог допомагає, - говорить з впевненістю у цьому Людмила. - Бабуся мене трирічною за ручку до церкви привела, і я вдячна їй за це. Помисли чистіші, серцю спокійніше, добро хочеться творити.
У цьому щирому бажанні проявляються всі якості її цілеспрямованого характеру. Адже це вона привчила людей з користю для власного здоров'я проводити відпустку. Іноді ледве відриваючи їх від городу, кухні, нескінченних домашніх турбот, відправляє за путівками до санаторіїв, на курорти і будинки відпочинку до Криму, Моршина, Хмельницької області, Трускавця, Миргорода. 1000 путівок за час керівництва профорганізацією - це, звичайно для села, показник! У робочому кабінеті Людмили Петрівни зберігаються десятки альбомів - розповіді у фотознімках, привезених з місць відпочинку вдячними трактористами, доярками, виноградарями, будівельниками, фахівцями. Дехто їздив на відпочинок навіть родинами. Безкоштовно. Всі, хто оздоровлення потребував.
- Адже людям що треба? - І Братінова перераховує. - Постійна робота, стабільний заробіток, нормальні умови праці. Тоді і на душі спокійніше у людини.
І заради цього Людмила Петрівна, що називається, викладається на повну, знаходячи 100-відсоткову підтримку у Гната Васильовича. Євроїдальня на тракторній бригаді, сучасні кімнати відпочинку і упорядковані побутівки - на фермі і винзаводі, мотоцикли для фахівців. Тепер ось - капітальний ремонт 16-квартирного будинку. А скільки ще чудових планів у її неспокійній голівоньці! Але найбільше нині її бажання - спорудити в селі дитяче містечко - обов'язково з атракціонами-паровозиками і гойдалками-лебедями. Мабуть, права Ірина Олександрівна Біла - ще у недавньому минулому шановний сільський голова, сказавши про те, що їй доводилося чути від багатьох, і не лише жителів цього села: "Без Братінових сьогоднішньої Надеждівки не було б".
А мені згадуються знакові слова Людмили: "Жінці Богом вготовано бути чоловікові опорою, дітям - дороговказною зіркою. Решта - лише додається". Сказала їх не просто жінка. А нагороджена орденом святої великомучениці Катерини - визнання її безперечних заслуг перед Православною церквою, людьми. Перед Богом.
Віра Яківна все своє життя проживши у с. Любимівка Каховського району Херсонської області, любить і знає цінність землі, займається домашнім господарством, опікується чималою родиною, городом та садочком, що коло дому. Як і кожна мати й бабуся, вона мріє бачити своїх дітей, онуків щасливими в житті та роботі. Її кредо - чесно жити й працювати. Цього навчає онуків, за це її поважають і люблять у колективі.
Про порядну жінку з великим добрим серцем і зразковим ставленням до роботи хочеться говорити й говорити. Безсумнівно, кожному з нас варто брати приклад із таких людей, які в скрутну хвилину ніколи не відмовляться допомогти тому, хто потребує уваги чи підтримки.
За стільки років плідної роботи Віра Яківна вже не уявляє себе без праці на дорозі. Там її тривоги, радості й печалі, там вона знаходить щастя й задоволення від кожного новозведеного об’єкту.
“Якби життя дало ще один шанс, я б не змінювала нічого”
Рішучих, активних, відповідальних - таких жінок потребує наш час. Такою жінкою виховало подружжя Горбанів свою доньку Тамару Іванівну, наголошуючи, що любов до праці і відповідальність - запорука успіху і самореалізації.
Шкільні роки промайнули для Тамари Іванівни Горбань в її рідному селі Милове Бериславського району Херсонської області. На відмінно закінчивши медичне училище, молода спеціалістка працювала завідувачкою фельдшерського пункту в с. Українка Нововоронцовського району Херсонської області, а з 1979 року - фельдшером медпункту в АТП №21031 міста Берислав.
Кажуть, від долі не втечеш. Іноді життя робить з людиною різні дива. Одним із них можна вважати те, що жінка з медичною освітою згодом здобула кваліфікацію інженера-будівельника за спеціальністю “Автомобільні дороги та аеродроми” в Київському автомобільно-дорожньому інституті (1986 - 1992). Так склалося, що Тамара Іванівна прийшла працювати в дорожню галузь спочатку лаборантом асфальтобетонного заводу Бериславського райавтодору, згодом - майстром АБЗ, пізніше - провідним технологом, а з 2001-го року була переведена на посаду виконроба філії “Бериславський райавтодор” ДП “Херсонський облавтодор”.
За що б не бралася Тамара Іванівна, все буде зроблено вчасно та якісно. У цьому впевнене її керівництво, за це її шанує колектив. Узагалі за роки роботи в дорожній галузі вона показала себе не лише як висококваліфікований спеціаліст, але й як чудовий організатор, відданий своїй справі. Пояснює вона сама це дуже просто: “Люблю свою професію, і якби життя дало ще один шанс, я б не змінювала нічого”. Ні для кого не секрет, що цій жінці не позичати ні працелюбства, ні дисциплінованості. За сумлінну працю Тамара Іванівна неодноразово нагороджувалася грамотами, подяками та цінними подарунками, а у 2004 році - грамотою ВАТ “ДАК “Автомобільні дороги України”.
У вільний від роботи час Тамара Іванівна любить подорожувати на автомобілі, працювати на дачній ділянці, займатися волейболом, мотокросом, має навіть І розряд з настільного тенісу. Неодноразово брала участь у різноманітних змаганнях республіканського та обласного рівня, адже вона - кандидат в майстри спорту по мотокросу.
Відчуття щастя як винагорода за важку працю
Усе життя присвячене дорозі. В усіх на очах заслуги й сумлінна праця справжньої жінки, знавця своєї справи. Саме професія дорожника розкрила у Тамари Григорівни Горбачовської її найкращі риси - відповідальність, майстерність, працелюбність, відчуття самодостатності.
Майбутня дорожня робітниця філії “Цюрупинська ДЕД” ДП “Херсонський облавтодор”, Тамара Григорівна Горбачовська народилася в с. Оселівка Кельменецького району Чернівецької області. Життя у селянській родині весь час потребувало невтомної праці жіночих рук, тому дівчина з дитячих років долучалась до роботи по господарству. Здобувши кваліфікацію зоотехніка, юна Тамара переїхала на Херсонщину, де згодом пов’язала свою долю із чоловіком Миколою. Майбутнє молоде подружжя працювало в одній комплексній бригаді: Микола Михайлович - машиністом автогрейдера, Тамара Григорівна - з 1977 року дорожньою робітницею в Цюрупинському дорожньо-будівельному управлінні №59 тресту “Запоріжшляхбуд”. З перших днів колектив радо прийняв молоду жінку, адже ніякої роботи вона не цуралася, а працювати в ті часи доводилося багато, часто у дві зміни. За самовідданість і наполегливість Тамарі Григорівні довірили очолити жіночу бригаду з укладання асфальтобетону. Всі добре знають, скільки нових доріг будувалось у 80-ті роки і скільки це нелегке завдання потребувало сил, витримки, терпіння. Незважаючи на великі обсяги робіт, ШБУ-59 поставлені завдання виконувало достроково, а п’ятирічні плани - за 4 роки, за що й вважалось одним із кращих у тресті.
Наприкінці 80-х-початку 90-х автодоріг будувалося вже менше, однак побільшало експлуатаційних робіт. Присвятивши кілька років вихованню маленької донечки Наталії, Тамара Григорівна з новими силами повернулася на роботу, де й очолила бригаду працівників експлуатаційної дільниці. За добросовісну працю жінка неодноразово нагороджувалась почесними грамотами, грошовими преміями й подяками підприємства, яке за 40 років існування проклало 600 км автодоріг з асфальтобетонним покриттям високої якості. Це автошляхи Цюрупинського, Голопристанського, Скадовського, Каланчацького районів Херсонської області, дороги у напрямку Чорного моря (с. Залізний Порт, смт Лазурне, м. Скадовськ). На всіх цих об’єктах сумлінно працювало подружжя Горбачовських, яке нині перебуває на заслуженому відпочинку.
Дорога стала для Тамари Григорівни не лише справою всього її життя, а й покликанням, долею. Колеги, друзі знають і бачать, що це щаслива жінка, адже вона реалізувалась не лише як дружина й мати, а і як справжній професіонал дорожньої галузі, бо все життя займалась улюбленою справою.
“Не піддаватися життєвим негодам!”
Таким незмінним життєвим кредо протягом багатьох років керується начальник планово-економічного відділу ДП “Полтавський облавтодор” Надія Степанівна Кухар. Її постійне бажання досягти більшого, не зупинятися перед досягнутим та труднощами сьогодення надихають колег на постійну працю в нелегкій дорожній галузі. Вона, як ніхто, здатна швидко і майстерно згуртувати колектив економістів облавтодору та підвідомчих філій на отримання позитивного результату роботи підприємства. За це її поважають не лише співробітники, а й керівництво Укравтодору, яке нагородило Надію Степанівну грамотою за вагомі досягнення в професійній діяльності. За вагомі трудові здобутки Полтавський облавтодор неодноразово відзначав її грамотами
Народившись у м. Буськ Львівської області, дівчина навчалась у Львівському політехнічному інституті і здобула кваліфікацію інженера-економіста. За розподілом була направлена до Новосанжарської районної дорожньої ремонтно-будівельної дільниці Полтавського облавтодору, де й розпочала свою трудову діяльність на посаді інженера-економіста. Згодом Надію Степанівну було переведено на роботу до Полтавського обласного виробничого управління й експлуатації автомобільних доріг, яке в 1988 році перейменували в Полтавське обласне виробниче об’єднання будівництва, ремонту і експлуатації автомобільних доріг. Перш ніж очолити планово-економічний відділ Полтавського облавтодору в 1997 році, вона довгий час працювала економістом.
Турботлива дружина й гарна господиня, Надія Степанівна любить побалувати родину смачними стравами. Особливо незабутніми на смак виходять її кондитерські вироби, якими пригощає і своїх колег по роботі. Разом із чоловіком та дітьми обробляє присадибну ділянку, де вирощує немалі врожаї овочів та фруктів. Жінка на власному прикладі навчає дітей та онуку поважати батьків, рідних, учителів. Вона щороку відвідує рідне місто Буськ, провідує маму Єву Іванівну та рідних сестер Марію й Мирославу.
Маючи сильний характер та велику силу волі, Надія Кухар навчає свій колектив працелюбству, господарсько-економічному підходу до справи, дипломатично та ефективно вести переговори, обстоювати власну точку зору, бути професіоналами в будь-якій ситуації. Цьому навчає і своїх трьох дітей - Олександра, Романа, Ольгу - та онуку Анастасію. Старший син Олександр із вибором професії не сумнівався, теж пішов працювати в дорожню галузь. Нині працює інженером у Полтавському лінійно-технічному цеху шляхового зв’язку і автоматики ДП “Укршляхзв’язок”.
Мудрий наставник, незмінний взірець досвідченого спеціаліста, Надія Степанівна завжди прагне поширювати в колективі оптимістичні настрої, віру у власні сили та бажання працювати
Родина… Це одна з тих цінностей, що надають людям сили, впевненості та підтримку у непростому житті. Ніжна та любляча мати та турботливий батько, щасливі та зігріті любов’ю рідних дітей. Саме так повинно бути, і так побудувала своє життя сім’я Надводських із села Андріївки - Катерина Дмитрівна та Сергій Олександрович. Отак, під одним дахом живе сім’я Надводських, яка ростить порядних синів і дочок.
Берегинею свого роду можна назвати сім’ю Омельян, яка проживає на території Бритівської сільської ради. Василь Іванович та Тетяна Іванівна виховують порядних та чуйних людей. Батьки на протязі всього життя прививають своїм дітям найкращі риси характеру: ввічливість, вихованість, відповідальність. Діти горнуться до матері і звертаються до батька за будь-якою порадою, вони всіх їх вислуховують та допомагають. Мешканці села Бритівка дуже добре відгукуються про родину Омельян.
А берегинею сімейного затишку багатодітної сім’ї Савалюків є мати Наталя, а у всьому їй допомагає і підтримує її чоловік Руслан Олександрович. Ця щаслива родина проживає на території Володимирівської сільської ради і виховує 8 дітей. Дуже дружня і весела сім’я, авторитетна у своєму селі, відгукується на чуже горе і завжди
Немає коментарів:
Дописати коментар