“Життя прожить - не поле перейти”, - кажуть у народі, а надто, коли доля відміряла зустріти 84-ту весну. Як, наприклад, Марія Варфоломіївна Метка, яка народилася 20 листопада того далекого 1925 року у Головківці в селянській родині. У покоління, яке побачило світ у ті ж роки, що і ця жінка, найчастіше важчі спогади про дитинство та юність, адже їм довелося пережити такі лихоліття, що не позаздриш. Вони з юних літ пізнали ціну шматка хліба, адже голодомор торкнувся і їхніх родин. У маленької Марійки в голодному 33-му тато пішов до Білорусії за хлібом і не повернувся. В цьому ж таки році вона пішла до школи, але опановувати науку довелося недовго - всього два роки, а далі не було змоги. На той час було не до навчання - треба було допомагати матусі по господарству, доглядати худобу. Чотирнадцятирічним дівчам пішла працювати в колгосп.
Й ота її трудова життєва нива увібрала у себе всі особливості долі української жінки-селянки. Більше було, згадує Марія Варфоломіївна, смутку й печалі. Пережила війну, голодомори. Усе життя пройшло в праці - важкій і наполегливій. В 1941 році працювала біля корів, і коли страшним лихом у життя українців увірвалася війна, довелося евакуювати поголів’я до Ворошиловграда (нині Луганськ). Назад до Дніпропетровська їхала поїздом, а далі добиралася пішки. Нинішня 16-річна молодь (а саме стільки було на той час Марійці) навіть уявити не може, як це стільки десятків кілометрів пройти пішки, а вона йшла... Подальше її трудове життя проходило переважно у рільництві, та тваринництві. П’ять повоєнних років трудилася мотористкою на Байдаківському вуглерозрізі.
Словом, нелегким було життя учасниці війни, ветерана праці Марії Варфоломіївни Меткої.
Про таких, як вона, кажуть: не доїла, не доспала. Та все доводилось витримати задля найдорожчого - дітей. Двійко їх у матусі-берегині роду - син Володимир та донька Людмила. Вони ніколи не забувають, яким важким було у мами трудове життя, і вважають, що Бог й дарував їй довгого віку за терпіння, спокій і доброту. Щоб ще довгі роки могла радіти вона за п’ятьох внуків та семеро правнуків. Ради них варто жити.
Виробничі здобутки трудівниці неодноразово нагородами, пам’ятними знаками. Все це було своєрідною прелюдією перед врученням їй однієї з високих державних нагород в колишньому Радянському Союзі - ордена Трудового Червоного Прапора. Часом, згадуючи своє трудове життя, дістає жінка свої нагороди. А їх у неї, як для жінки, немало. Ось медалі “За доблестный труд”, “За трудовую доблесть”, “Ветеран труда”, орден Трудового Червоного Прапора. А серед них відзнаки - “Победителю социалистического соревнования”. “Ударник девятой пятилетки”, “Ударник 10 пятилетки”. Як спогад про воєнні лихоліття, медалі “Захиснику Вітчизни”, “60 лет Победы в Великой Отечественной войне 1941-45гг”.
А ще справжньою нагородою за невтомність, працьовитість є дар Божий Марії Варфоломіївни - майстерність вишивання. Кожен її вишитий рушник чи то скатертина ніби передають її настрій, її емоції. Тільки диву даєшся, коли могла цим займатися жінка, обтяжена важкою працею на основному місці роботи, по домашньому господарству. На все вистачало працьовитих мозолястих рук невтомної трудівниці.
Отож, з роси й води Вам, Маріє Варфоломіївно, радіти із світу і свого родинного цвіту. Зичимо здоров’я, затишку, уваги й тепла від людей, які дякують Вам за засіяну хліборобською працею, любов’ю й добротою життєву ниву.
Немає коментарів:
Дописати коментар