Нелегкою випала доля багатьом моїм колишнім учням Бандурівської школи, котрі сьогодні вже солідного віку, а декого, на превеликий жаль, серед нас вже в немає. Та я завжди на схилі тепер свого віку з великою вдячністю поринаю спогадами в ті далекі для всіх нас 70-ті роки минулого століття після закінчення інституту мені довелося бути вчителем своїх багаточисельних учнів в цій рідній для мене школі. То були неабияк щасливі і радісні для мене роки серед цього дружного, здатного на безліч добрих справ колективу веселих, впевнених в собі моїх вихованців і моїх неабияк талановитих наставників - педагогів, які своєю працею заслужили вічну вдячність випускників Бандурівської школи.
Нещодавно ми відзначили чергову річницю виведення радянських військ з Афганістану і закінчення багаторічної війни в ньому, в яку був втягнутий і наш народ. Воювати в тій війні довелося і моїм вихованцям, юнакам Бандурівки. В шерензі цих славних імен воїнів-інтернаціоналістів значиться й ім’я Івана Даценка.
Сьогодні це вельми самодостатній чоловік, який має міцну сім’ю, надійну дружину Любу, доньок Наталку і Аню, онуків Яну, Івана, Поліну. А для мене він залишається все тим же Ванею, спритником на всі витівки в школі, часом бешкетником в доброму розумінні слова, юнаком невичерпної енергії, добрим і вірним товаришем, неперевершеним спортсменом, бо кращого за нього воротаря футбольної збірної школи, а пізніше - льотної частини, де він служив, не було. В його руках все «горіло», як «горить» і понині. Для нього завжди всього замало. Замало жити просто так, як всі інші. Певно, тому і жив так, що вже в 35 років мав змогу йти на заслужений відпочинок. Після строкової служби, після Афгану, після Чорнобиля… Та він і сьогодні не відпочиває. Діти ж є, онуки.., треба їм допомагати. А здоров’я? Тепер воно часто підводить. Доводиться лікуватись і в госпіталі для ветеранів. Але ж характер в Івана не той, щоб на все зважати. Як був, так і залишився: неспокійним, товкущим, веселим оптимістом, надійним другом і товаришем.
А за всім цим - життя, яке було таким нелегким. Бандурівську школу Ваня закінчив в 1976 році. Як і більшість юнаків, був надто не байдужим до техніки. Пішов працювати водієм в місцевий радгосп ім. Гагаріна. 17 жовтня 1977 року в день народження батька Миколи Івановича був призваний до лав Радянської Армії. А через два роки, 19 жовтня 1979 року вже в дарунок батькові повернувся з армії до батьківської домівки. Відслужив чесно, як і вимагали односельчани. Був командиром відділення, заступником командира взводу в групі радянських військ в Німеччині. Повернувся старшим сержантом.
Інший би після демобілізації насолоджувався б відпочинком, а Ваня вже через тиждень пішов в радгосп до своєї машини і сів за її кермо. Працював так, як і служив в армії. Та його вабив простір, більші можливості і вже в 1980 році він переїздить до м. Олександрії, влаштовується водієм у міській лікарні, де працював до 1983 року. Але й тут не відчуває реалізації своїх можливостей. З вдячністю згадував наповнену випробуваннями армійську службу. І ось знову ж таки в жовтні того ж таки 17 числа, на день народження батька, він приступає на надстрокову службу в авіаційну частину в м. Олександрії.
Чекати випробувань довелося недовго. Вже через 9 місяців їх ескадрилья гелікоптерів МІ-6 за наказом командування відбула в район бойових дій Республіки Афганістан. І наземний механік, а потім бортрадист Іван Даценко приступив до виконання своїх бойових завдань. Тринадцять місяців побував Іван у тому пеклі війни. Бачив все, що тільки може витримати людська душа, бачив смерті своїх найдорожчих товаришів, котрі врятовували і його життя, літав в Кабул за кисневими балонами, витримував облогу екіпажу борта вертольота в пустелі, атаки душманів на наш аеродром. Смерті і непоправні втрати супроводжували чи не щоденно. Невимовно тяжкою з них запам’яталася і остання, коли вже відлітаючи додому, в Союз, вони одержали повідомлення, що змінний екіпаж їх МІ-6 загинув в небі при виконанні бойового завдання. Доля подарувала таким чином Івану в черговий раз життя, адже на місці загиблих міг бути і він зі своїм екіпажем. Екстремальних ситуацій на виживання, коли і їсти доводилося змій та черепашок, було безліч. Та все ж таки з тієї війни залишилися і світлі спогади. Насамперед, про справжню чоловічу дружбу, в якій ніхто ніколи і нікого не підводив, проявляючи найсвітліші і найкращі людські якості. З вдячністю згадує колишній воїн наших артистів з Москонцерту, ансамблю з Прибалтики, Ірину Алферову, співаків Валерія Леонтьєва, Лева Лещенка та інших, які прилітали до льотчиків на аеродром, щоб у короткі періоди відпочинку подарувати воїнам на концертах всю щирість своєї душі, принести їм з Батьківщини щось тепле і рідне, відігріти їх серця. Це були неповторні, хвилюючі хвилини для наших хлопців в далекій афганській провінції Кундус.
Вже після тих подій служив Ваня Даценко в складі свого екіпажу аж до 1995 року. Та і в мирній службі вистачало екзаменів на зрілість і мужність. Довелося побувати і в Чорнобилі після катастрофи на ЧАЕС. А одного разу бортрадиста Даценка небезпека підстерігала навіть біля рідної домівки під Олександрією, коли через несправності вертольота їх екіпаж почав падати і лише дякуючи професійній майстерності командира, бойова машина якимось чином дотягла до аеродрому і не розбилася. Місяць потім екіпаж не піднімався в небо.
Всякого довелося побачити Івану Миколайовичу у своєму житті. Та він завжди знав, що його з нетерпінням чекають вдома. А берегинею його щастя була і залишається дружина Люба, яка всі ці роки для нього - найдорожча людина, його незмінне і вірне кохання ще зі шкільної парти, яке він разом з нею проніс ось уже 32 роки, відтоді, як в 1978 році обоє поєднали свої долі. Вірність цьому сімейному щастю є добрим прикладом і для дочок, яких батьки виховали і виростили справжніми людьми і в яких тепер є свої сім’ї, свої діти. А для Вані і Люби - найбільша нагорода за те, що вони зробили для своїх дітей, які їх шанують і поважають. Та і якою може бути більшою радість батьків, коли вони відчувають і знають, що у сім’ях їх дітей все добре, що, як і в них, є там мир і злагода та взаєморозуміння. За довгі роки свого нелегкого, тривожного життя цього щастя Люба та Іван заслужили сповна. І я радий за своїх вихованців. Низький уклін їм за їх життя.
Немає коментарів:
Дописати коментар