Важкі спогади

Не так то й легко, борючись за справедливість, вдається встановити істину тих обставин, при яких на полях жорстоких війн невідомо де загинули наші рідні і близькі. 65 років минуло з того дня, як закінчилася Велика Вітчизняна, та й до цього часу сотні тисяч, якщо не мільйони імен солдат, наших батьків і дідів залишаються безвісті пропалими. І ми й до сьогодні сподіваємося одержати звістку про те, де вони зробили свій останній крок у вічність нашої пам’яті. До 1986 року чекав цієї звістки про свого батька Івана Микитовича Шульгу і житель с. Косівка, якому нині вже 77 років, Микола Іванович Шульга. Чекав, сподіваючись на справедливість, довгі десятки років разом зі своєю сестрою Ніною Іванівною. Сьогодні, вже на схилі своїх літ, в переддень Великої Перемоги, він ділиться з нами своїми спогадами про найріднішу йому людину, образ якої не стерся з пам’яті його, того 13-річного хлопчини, що проводжав батька на війну, який у 36-річному віці загинув 6 лютого 1943 року на Курській дузі в званні рядового 886 артилерійського полку. Про місце поховання воїна його дітям лише у 1986 році повідомили слідопити 9-Б класу селища Слобода Золотухінського району Курської області. Ось що розповідає Микола Іванович:
«Мій батько Іван Микитович Шульга народився в селянській сім’ї, де було четверо дітей, двоє синів і двоє дочок. Пам’ятаю, як напередодні війни батька забрали на військову перепідготовку в полк, що розташовувався в м. Олександрія. Це було навесні 1941 року. До початку війни ми разом з мамою Варварою Мусіївною разів зо три встигли відвідати батька в місті і принести йому гостинців. Та коли прийшли в черговий раз, з’ясувалося, що їх полк по тривозі вивезли в невідомому напрямку і батька ми не застали. Вже пізніше я зустрівся з його однополчанином і нашим земляком Федором Тимофійовичем Савченком, який і розповів, що було далі. А сталося так, що полк перебазували в Росію, в м. Ростов на Дону, де воїнів готували стати артилеристами. З початком воєнних дій полк мав переправитися на інший берег р. Дон, але здійснити це повною мірою не вдалося, бо диверсанти зірвали міст, через який йшла переправа. Бомбили переправу і ворожі літаки.
Ф. Савченко з однополчанами почали будувати для переправи плоти. Один з них, на якому було шестеро бійців, завантажили гарматою, снарядами і на світанку рушили до лівого берега Дону. Та появилися фашистські літаки. Від берега встигли відійти метрів на 30-40, як їх пліт розбомбили і він перевернувся. Живими залишилося лише два бійці. Багато бійців з полку прагнули добратися до лівого берега на конях, діжках, на будь на чому іншому, та всіх зупинило бомбардування і хто залишився в живих, змушений був повертатися назад до берега, де на них чекали фашистські мотоциклісти, брали всіх в полон і клали тут же на землю. Так полонили біля 1,5 тис. чоловік, потім всіх відправили в степ і розташували в тимчасовому концтаборі. Та в одну з ночей, коли піднявся буран, розпочався дощ, гроза, Федору Тимофійовичу вдалося з табору втекти. Більше місяця він добирався додому і врешті дійшов до своєї Косівки і розповів нам всі подробиці.
Моєму ж батькові під час тієї переправи через ще не зруйнований міст вдалося разом з однополчанами і 16-ма гарматами дістатися лівого берега Дону. Ще цілих 1,5 року він воював проти фашистів на фронтах Великої Вітчизняної, брав участь у боях на Курській дузі і там загинув вже під час визволення наших територій. Та за весь цей час ми від батька не одержали жодної звістки і не знали про його місцеперебування. Лише після війни одержали звістку про те, що він безвісти пропалий. Сім’ї фронтовика надали невелику допомогу, зокрема, 2 кг крупи, 0,5 хлібини і дерев’яні ботинки, в яких я три роки ще ходив до школи. Жили ми дуже бідно. Мамі навіть не було чого продати. А від батька залишився простенький костюм і чоботи. Мама все не вірила, що батько загинув, чекала його і не давала носити батькову одежу. Та, дивлячись, що я ходжу в полотняних штанях, обідраний і босий, все ж таки віддавала мені потроху щось із того одягу і я його поступово зносив.
Після війни, куди ми не писали та батька не знаходили. І ось лише у 1986 році я від військкомату дізнався, що знайшли місце його поховання. Пишу листа на Курськ. Одержую відповідь від слідопитів із запрошенням приїхати до них в гості і відвідати могилу батька. Вирішили із сестрою поїхати на День Перемоги. Наготували, як годиться, гостинців і поїхали. Нас дуже радо і привітно зустріли вчителі і учні в селищі Слобода. На той час наша мама вже теж померла, взяли з її могили землі і повезли її до могили батька, яку відвідали і довго біля неї перебували. Побували і на мітингу до Дня Перемоги, де мене запросили виступити.
Та все ж найбільше нам хотілося зустрітися з очевидцями тих подій війни, хто бачив, в яких умовах воював наш батько, визволяючи цю землю. Таких майже не залишилося. Однак нам вдалося зустріти жінку, яка і розповіла нам про ті страшні бої, в яких брали участь тисячі танків, коли не було від згарищ чим і дихати. Вбитих не було навіть кому хоронити. На полі бою лежали тисячі і тисячі вбитих наших і німецьких солдат, яких роздирали собаки і вовки. Їх штабелювали по номерах і по братських могилах з описом, хто там є. Солдати копали ями, а місцеві жителі звозили коровами трупи в ями, які закладали полотнами, шинелями і так хоронили.
Один з ветеранів на мітингу розповів мені, як разом з батьком форсував Дон, як потім перекинули їх до Сталінграду. Він був у 2-ій батареї, а батько - у 6-й. Бої були такі, що сьогодні ти живий, а завтра тебе немає. Ветерану пощастило вижити в них, але після поранення залишився без ноги, яку відбило осколком. Батька ж знайшли під час перепоховань за солдатським жетоном, який був при ньому.»
Ось таку історію розповів мені Микола Іванович Шульга, син фронтовика, який все своє життя після війни відпрацював ветеринарним фельдшером і головним зоотехніком в місцевому господарстві села Косівка. Історію із тих сотень і сотень тисяч ще невідомих нам сторінок життя наших батьків і дідів, які навіки вкрили себе невмирущою славою героїв. До всього можна додати, що рідний брат Івана Микитовича Дмитро у роки війни був партизаном, а його дружина Варвара Мусіївна все своє життя чекала чоловіка і померла у 72-річному віці.