Вічний вогонь пам’яті

Свято  Перемоги. Воно особливе і священне для кожного з нас. Адже якби 65 років тому наші воїни не вибороли Перемогу, то ми б не мали ні сьогоднішнього дня, ні нашого майбутнього. Вона була відвойована ціною болю, крові  і життя багатьох відомих і невідомих героїв, які не повернулися з фронтів Великої Вітчизняної війни. Вони так і лишилися молодими в пам’яті тих, кому пощастило дожити до нашої великої Перемоги.
Сьогодні ж на могилах загиблих воїнів тягнуться до неба гострі крила білих обелісків з зірками кольору крові. Крові, пролитої за нашу землю. За нас і з вами. За наших дітей і наше майбутнє.

Музей літопису війни
Вже третє післявоєнне покоління вступає у доросле життя. Діти ветеранів Великої Вітчизняної війни сьогодні мають своїх дітей, а деякі вже стали й  дідусями. І хоча невблаганний час давно посріблив снігом скроні колишніх воїнів, лишив сліди прожитих років на чолі і тягарем опустився на їхні плечі, але ніколи не постаріє їхня пам’ять про свою тривожну молодість. Адже у саму весну їхнього життя увірвалася війна, опалила її гіркотою втрат і перервала своєю підступною жорстокістю. Це завдяки їм, нині ми живемо в мирні часи, коли наші діти й онуки бачать війну лише з телеекранів і читають про неї в книжках. А чи знають вони про неї всю правду? Чи вбачають вони сьогодні у сивому ветерані колишнього воїна, який виборов для них це життя? Чи знають вони коли був поранений у бою їхній дідусь і за що отримав медаль? На жаль, не завжди на  ці питання можна отримати ствердну відповідь. А від того, як ми сьогодні зберігаємо пам’ять про наших батьків - так і наші діти збережуть пам’ять про нас.
***
Не обминуло чорне лихо війни і села Головківка Олександрійського району Кіровоградської області. Осамотніли без чоловіків хати цього квітучого і співучого села . І хоча тоді мобілізовували повнолітніх, чимало хлопчаків, просто зі шкільної парти вступили до лав армії. Це війна розлучила їх із сім’ям,  з дитинством і змусила так передчасно стати дорослими. Сімсот шість головківців пішли на війну проти фашистських загарбників. Молоді хлопці проливали свою кров на землі Сталінграда, Ленінграда, Києва, Праги, Варшави, щоб увійти переможцями до Берліна. А 302  їхні земляка так і не повернулися з фронту.
Нині кожний учень, який вивчає історію своєї країни, не може лишатися байдужим до її кривавих сторінок, пов’язаних з Великою Вітчизняною війною. Вони назавжди лишилися у літописі нашої Батьківщини. Її живі сторінки зберігаються у пожовклих фотографіях з сімейних альбомів, у медалях дідів і прадідів. Але найголовніше, що вони передаються у пам’ять нащадкам. Щоб ті знали про мужність своїх дідів і прадідів в часи війни, які вибороли наше майбутнє. На фронті воювали  і їхні односельці, однокласники, однополчани з інших міст. Усіх єднала спільна ненависть до ворога і віра  в  нашу Перемогу. Тому в пам’ять про них створюють музеї Великої Вітчизняної війни в містах і селах, вузах і школах. Нехай ці музеї невеликі, нехай вони розташовані в класі школи, але цінно те, що в них зберігаються матеріали про земляків, які проливали свою кров за рідну землю.
Є такий музей і в Головківській  середній школі № 1. Ідея його народження виникла у ветерана Великої Вітчизняної війни Георгія Петровича Котіна. Він довгий час збирав матеріали про 94-ту Гвардійську Ордена Суворова Червоного прапора Звенігородсько-Берлінську дивізію. Георгій Петрович листувався з ветеранами, що проживали в Кіровограді,Києві, Волгограді, Москві. До 35- річчя нашої Перемоги  в одному з класів школи було відкрито цей музей. Чималу допомогу щодо експонатів надав Дмитро Федорович Чибісов, який на той час очолював Кіровоградську раду ветеранів Великої Вітчизняної війни. У 90-х роках директором музею була Парасковія Тихонівна Куруп. Саме тоді юні слідопити-учні старших класів почали писати запити у всі військкомати, де могли отримати дані про своїх загиблих земляків. Завдяки їхній активності, музей поповнився  новими документами, новими повідомленнями про односельців. Пошукові роботи продовжуються і зараз. Нині музей очолює педагог-організатор школи Антоніна Костянтинівна Ільчишина. Велику увагу приділяє музею директор школи Анатолій Дмитрович Куруп. Серед тих, що не повернулися з війни, є і його родичі…Йому близькі і зрозумілі сьогоднішні проблеми ветеранів. А тому вихованці школи завжди готові їм допомогти, полагодити паркан чи попрацювати на городі. Учні залюбки щороку готують святковий концерт до дня Перемоги. На ньому обов’язково лунають пісні військових років. Анатолій Дмитрович сам колись був учнем цієї школи. Після закінчення Мелітопольського  педагогічного інституту повернувся сюди - вже як учитель географії. Тут і знайшов своє кохання: приїжджа випускниця - вчителька іноземних мов, стала його дружиною. Нині Тетяна Григорівна Куруп - перша помічниця у нелегкій роботі директора.

Анатолій Дмитрович з прихованою гордістю запрошує мене до шкільного музею. Він увійшов у нього не так, як зазвичай директор входить до класу чи кабінету. Його кроки були тихим й обережними. Так заходять до світлиці, до близьких і дорогих людей. А вони і насправді для нього близькі і дорогі. І не лише його земляки, а  й усі воїни, які звільняли рідну Головківку від фашистських загарбників. Це  - Василь Іванович Рябінський з Павлограда,Костянтин Костянтинович Загайний з Києва, Олексій Іванович Заняткін зі Свердловська.Всі вони удостоєні звання «Почесний громадянин села Головівка». 5 грудня 1943 -го року село було звільнено від ворогів. Щороку в цей день учні покладають квіти до пам’ятника Невідомому солдату.
Анатолій Дмитрович зупиняється біля стенду, де лежить пожовклий від часу, бойовий листок «Смерть немцам!». Його випускали в’язні Словацького концтабору у сорок четвертому році.
- Нині це безцінна реліквія! - говорить директор. - Свідчення нездоланності наших воїнів навіть к у концтаборі. А тоді кожний, у кого б фашисти знайшли цей листок, міг поплатитися життям.
Трохи далі тьмяно виблискують старі фляги - незмінні супутниці солдатів. Скільки ж доріг вони пам’ятають, що були пройдені разом з нашими воїнами! Скільки разів солдати передавали їх один одному, скільки поранених бійців припадали до них спраглими губами… І можливо тоді для когось із них той ковток води  був життєдайним… Нині  ці фляги вже пережили своїх колишніх господарів і  назавжди лишилися  застиглими свідками тих страшних подій. Так само, як і старі фотографії, листи з фронту, документи і нагороди… Тут , у музеї вони мають свої імена, вони мовби оживають, сповіщаючи про втрати і перемоги, про життя і смерть, і про непохитну віру наших воїнів у нездоланність народу. Тут з любов’ю зберігаються матеріали про земляків, які захищали нашу Батьківщину. У ньому є відомості про всіх ветеранів Великої Вітчизняної війни, які живуть у Головківці.
- Ще років з десять тому їх було більше ста, а нині день Перемоги зустрінуть лише семеро з них. - З гіркотою говорить Анатолій Дмитрович. - Це  - Іван Федорович Бородавка, Микола Архипович Книжник,Григорій Сергійович Колісник,Георгій Петрович Котін, Григорій Микифорович Польща, Василь Андрійович Фалюн, Павло Іванович Шаповал…
На стінах, у рамках під склом - фотографії бійців з тих далеких і грізних  років минулої війни . На них такі різні, такі молоді обличчя!  І у всіх однаково відкритий і рішучий погляд блискучих очей.
Раптом на фотографії, наче оживає таке рідне і до болю знайоме обличчя: юнак у формі сержанта вперто дивиться вперед, крізь час, який роз’єднав нас назавжди. Мій батько. Наче в серці, лунають написані над ним слова: «Наш земляк, журналіст, письменник, фронтовик - Іван Григорович Братченко.» Він сімнадцятирічним юнаком пішов добровольцем на фронт. Колишній дев’ятикласник цієї школи став кулеметником легендарної «Катюші». Брав участь в обороні Ленінграду і Сталінграду, воював на вогняній Курській  дузі, в Білорусі і в Польщі. Перемогу зустрів у східній Пруссії. Батько, згадуючи війну,сказав мені, що не лише з першого  її дня вірив у  нашу Перемогу, але й вірив у те, що доживе до неї. Тому в окопах, під час короткого відпочинку, випускав бойовий листок і потайки  вів військовий щоденник. Він був тричі поранений, двічі контужений, двічі перебував у госпіталі, де його оперували, але все одно йому пощастило вижити. Батько мав високі нагороди: Орден Великої Вітчизняної війни 1  -го ступеню і Орден Слави 111-го ступеню, медалі : «За відвагу», « За оборону Ленінграда», « За оборону Сталінграда» і ще дванадцять медалей, які свідчили про його особисту причетність до всенародного подвигу. Після війни закінчив філологічний факультет Київського педагогічного інституту ім. М.Горького. І, нарешті, здійснив свою мрію - став журналістом.  Більше половини життя він віддав своєму покликанню. П’ятдесят років працював кореспондентом газети «Правда України» по Кіровоградській області. Його журналістська діяльність була відзначена орденом «Знак пошани»,  йому присвоєне звання «Заслужений журналіст України». Він двічі був лауреатом обласної журналістської премії ім. Юрія Яновського. Іван Братченко написав 8 книг, які були присвячені героїзму наших воїнів в часи Великої Вітчизняної війни. Документальну повість «Ровесники» він присвятив своїм землякам. За неї йому було присвоєне звання «Почесний громадянин села Головківка». В ній названі імена нинішніх ветеранів війни, а також 48 головківців, які власним життям заплатили за наше щасливе майбутнє.
У березні 1984-го року відбулася зустріч її живих героїв з автором. Вони приїхали з Олександрії, Нової Праги, Дніпропетровська, щоб побачитися зі своїми земляками, згадати свою тривожну молодість і пом’янути всіх тих, хто не дожив до Перемоги.
В своїй останній книжці «Тіні друзів», батько з великою теплотою і душевністю пише про своїх однополчан, про їхню мужність, про їхні долі, випробувані або покалічені війною. У цій повісті, що вийшла у 2001-му році, ( за рік до смерті), він використав уривки зі свого військового щоденника, початого ще у 1941-му році. Батько з ним не розлучався ні в окопах, ні в госпіталі. Після виходу на пенсію, він продовжував працювати кореспондентом у «Правді України».
Ось уже вісім років як батько пішов з життя. Але він завжди лишається для мене прикладом мужності і відданості - своєму народу і своїй професії. Як він заповідав, його поховали в рідній землі села Головківка.( Можливо, комусь здаватиметься нескромним, що я так багато розповідаю про батька. То хочу у виправдання сказати: за 25 років своєї журналістської роботи пишу про нього вперше. І врешті-решт вважаю, що після його смерті маю моральне право хоч трохи розповісти про нього.)
На жаль, я живу далеко від Головківки - працюю на Київщині, а тому не можу приїздити на могилу до батька так часто, як того б хотіла. Але я знаю, що за нею, як і за могилами інших ветеранів Великої Вітчизняної війни, доглядають учні Головківської середньої школи №1. День Перемоги  у Головківці найурочистіше свято, спільне для дорослих і для молоді. А для ветеранів війни воно  завжди особливе. Голова сільради Микола Семенович Маловік дбає , щоб кожний з них отримав особисте вітання і, якщо потрібно, - матеріальну допомогу.  Генеральний  директор Головківського товариства Украгропрому Анатолій Іванович Кузьменко щороку  дарує  ветеранам харчові набори і спонсорує для них поминальні обіди. Але найцінніше для них те, що вони оточені  пошаною і увагою з боку юних головківців.  Для них,кожний ветеран війни, це не просто односелець, який воював, а справжній герой, що відвоював  для них сьогоднішнє життя.
Щороку на День Перемоги приїжджаю до молодшого брата мого батька, сільського активіста  - Трохима Григоровича Братченка, який також виростав без матері, у багатодітній сім’Ї , до батькових земляків, з  яким пов’язує мене спільне коріння. І щоразу переконуюся, що в цьому селі, у цій школі виховують справжніх патріотів. Адже всі вони є прямими або непрямими нащадками тих героїв, які народилися на цій землі. А тому в їхніх серцях ніколи не згасне Вічний вогонь Пам’яті про земляків, загиблих на Великій Вітчизняній війні. Їхні нащадки знають, що Перемога була окроплена кров’ю наших воїнів, освячена життям полеглих, а тому назавжди увіковічена в нашій пам’яті. І цього дня я разом з усіма до самої землі вклоняюся тим, хто віддав за нас і за неї своє життя.

Тетяна Братченко, журналіст